В останній час, на тлі потужних інформаційних хвиль, пов’язаних з усілякими кризовими явищами (які як набридлі мухи заважають нам спокійно спати), виникло декілька сплесків, пов’язаних з популярною, але незрозумілою для багатьох субстанцією – інтелектуальною власністю.

Відокремимо декілька головних із них.

Перший – факт комплексної перевірки органами Головного контрольно-ревізійного управління і Рахункової палати України діяльності Державного департаменту інтелектуальної власності (ДДІВ) та підлеглих йому структур, результати якої стали предметом резонансних слухань “Ефективність застосування законодавства України у сфері авторського права і суміжних прав”, які відбулися 03 вересня 2008 р. у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти. З цими рекомендаціями можна ознайомитись на сайті Комітету:

(http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/article?art_id=46910&cat_id=46017).

Другий – прес-конференція і лист до Прем’єр-міністра України відомих виконавців і продюсерів, щодо сплати належної їм за законодавством винагороди (роялті) і діяльності організацій колективного управління правами авторів і виконавців.

Третій – прес-конференція за участю авторів відомих на весь світ фільмів Давида Черкасського, Бориса Савченка і Олексія Левченка за участю і особистою підтримкою польського кінорежисера Єжи Хоффмана, щодо стану виконання державної політики у сфері охорони авторських і суміжних прав в Україні та їх «захисту» з боку органів влади.

Між цими сплесками активності з’явилися у пресі і на сайтах декілька ЗМІ статті «спеціалістів», які “займаються” цими питаннями і які “вносять посильний вклад” в той стан, який «ми і маємо».

В цій статті ми викладаємо власне бачення того що відбувається у сфері охорони прав авторів і виконавців, вкажемо на причини поточного стану, сформуємо задачу і запропонуємо своє бачення яким шляхом треба їх вирішувати, тобто, відповімо на два головних питання: хто винен і що треба робити?

Але, оскільки ми будемо розглядати як сухі офіційні документи, так і емоційні листи, статті й висловлення людей різних професійних устремлінь (чиновників, авторів, виконавців, юристів, журналістів тощо), залежно від тону викладу їхніх думок, ми вправі також використовувати такі ж «прийоми» у своїй аргументації, особливо для чергового вимушеного доказу, що ми «не верблюди», бо, як говориться, «дістала» некомпетентність і лицемірство таких «коло державних фахівців»…

Почнемо з розвалу СРСР.

В СРСР були автори і виконавці, але вони мали обмежені авторські права. Держава ж мала все (тобто, чиновництво «мало всіх»). Просто кажучи, автор придумував, часто сам створював, але розпоряджався його твором – завод, база, інститут, міністерство держава.

Але, незважаючи на такий «поділ» повноважень, в СРСР чітко діяла система збору та виплати авторської винагороди за використання творів і при цьому ні яких договорів з користувачами організації, які піклувались авторами (ВААСП, УРААП) не мали. Цей збір був обов’язковим, своєрідним податком!

Отож, окрім «заводів і пароплавів» при оформлені самостійності необхідно було розподілити і так звані нематеріальні активи. Керівництвом України була проголошена Постанова (жовтень 1991 «Про порядок розділу повноважень і права власності …), яка регламентувала процедуру такого розподілу, як це треба було робити. За цією Постановою треба було надати звіти про стан бухгалтерської звітності на 1 жовтня 1991 року. Нам не відомо, чи було це зроблено. Скоріше, це не було зроблено, бо ні Міністерство освіти і науки, ні Міністерство культури і туризму (МКТ), ні разу не посилались на ці історичні документи.

До 1999 року система зборів майже не існувала. УРАП перетворили на ДААСП який займався видачею свідоцтв на право авторів і на рахунки якого по інерції йшли платежі з закордону та з театрів, а будинок, за адресою вул. Б.Хмельницького 34 (бувша вул. Леніна), який належав авторам, перейшов чомусь до комунальної власності.

Як відомо, кредо узагальненого чиновництва – «держава це Я». І ось з 1999 року чиновництво почало «освоювати не зоране поле» інтелектуальної власності. І почало воно з … обкрадання авторів. Керівництво ДААСП перерахувало майже усі кошти, які накопичились на той час на рахунках для виплати авторам, до банку, який тут же збанкрутував… Було зроблена низка реорганізацій в результаті яких створився МОН, в ньому ДДІВ і державне підприємство «Українське агентство з авторських і суміжних прав» (УААСП) з «хитрим» статусом. Міністр освіти і науки (на той час Г.Кремень) взяв на себе повноваження Президента і своїм наказом (№444 від 12.09.2000) уповноважив УААСП бути правонаступником ліквідованого ДААСП-у!?

І почав УААСП збирати гроші, впроваджуючи по відношенню до користувачів договірну систему виплати авторської винагороди. Один з авторів цієї статті був учасником цього процесу, оскільки з вересня 2000 року по липень 2007 року працював заступником директора УААСП.

Скільки було проведено конференцій і круглих столів, скільки листів з роз’яснюванням положень Закону України «Про авторське право і суміжні права» (надалі – Закон) було відіслано користувачам, скільки нарад з керівниками різних владних структур було проведено! Потроху в суспільстві почало визрівати розуміння того, що творці насправді повинні отримувати справедливу винагороду. Але, у міру цього розуміння, формувалось також і бажання ДДІВ та деяких комерційних структур адмініструвати потоками авторської винагороди під вивіскою організацій колективного управління правами суб’єктів авторського права і суміжних прав.

Підприємницькі структури почали створювати «кармані» організації колективного управління правами авторів, виконавців, виробників фонограм і відеограм, засновниками яких були … не автори і виконавці. Саме з «благословення» ДДІВ вони були визнані організаціями колективного управління, тобто такими що створені авторами і виконавцями!? І, незважаючи на щорічне збільшення зборів на рахунках державного підприємства УААСП та виплати авторської винагороди, почало проявлятись протиріччя між приватною формою власністю на твори, виконання і фонограми і державним способом адміністрування правами, творами і виконаннями. Отже, все як за теорією класиків марксизму!

Якщо в Росії ще у 1993 році, прогнозуючи це протиріччя і розуміючи їх наслідки, було створено «Российское Авторское Общество» (РАО) під єгідою Президента, то в Україні, до тепер чиновництво ще намагається «керувати» приватною власністю.

Але, заради правди, хочеться відмітити, що у керівництва ДДІВ все ж таки була «мить прозріння» і 1 березня 2005 року Голова ДДІВ видає розпорядження №24 щодо перетворення ДП “УААСП” у громадську організацію. На підставі цього розпорядження, керівництво ВГО «Автор» разом з керівництвом держпідприємства ДП “УААСП”, почали шукали шляхи вирішення питання щодо «безболісної» реорганізації ДП “УААСП”.

Було проведено ряд зустрічей з авторами різних напрямків творчої діяльності і 21 грудня 2005 р. відбулося засідання створеного Організаційного комітету на якому було вирішено скликати об’єднавчу конференцію авторів України, як перший крок на шляху реорганізації ДП “УААСП”.

10 жовтня 2006 р. відбулася Конференція членів ВГО «Автор» за участю авторів, представників Національних творчих спілок і керівництва ДП “УААСП” та ДДІВ. Були розглянути питання щодо формування державно-громадської системи охорони авторського права в Україні. Конференція прийняла ряд рішень, спрямованих на стабілізацію процесів формування єдиного механізму управління авторськими правами.

Однак, з наступного дня керівництво ДДІВ і ДП “УААСП” перестали займати конструктивну позицію щодо реорганізації за участю ВГО «Автор».

У лютому 2007 року на адресу ДДІВ надходить Протест Генеральної прокуратури України щодо законності статусу ДП “УААСП”. Логічним було б завершити розпочаті кроки реорганізації, але замість цього «звільняються» керівники ДП “УААСП” (директор та його заступник), а новий директор (без досвіду роботи в галузі інтелектуальної власності) починає свою роботу по перетворенню ДП “УААСП” саме в комерціалізовану структуру. І перше що він робить – переводить зібрані (без його участі) кошти авторської винагороди цільового призначення на рахунки банку, який невдовзі банкрутує…, а гроші зникають. І знов працює схема як вісім років тому!

Ці дії митці розцінюють як умисні та сплановані дії з нехтуванням Закону і громадської думки, у супереч Конституції та здорового глузду.

Ще 1 липня 2006 р. відбувся установчий з’їзд українських митців різних напрямів творчої діяльності, на якому був створений Союз Авторів і Виконавців «Українські митці» (САВ «УМ»).

Всій творчій громадськості був запропонований відкритий для приєднання Меморандум, в якому викладались головні цілі і принципи діяльності створеного Союзу. Було запропоновано проект створення Національної системи охорони прав авторів і виконавців на базі єдиної громадської організації з адмініструванням права творців на отримання ними встановленої законодавством справедливої винагороди за використання творів і виконань. І саме під безпосереднім впливом та участю фахівців цієї організації у березні 2007 року відбулися парламентські слухання на яких вперше було публічно висловлена недовіра до діяльності центрального органу виконавчої влади – МОН і урядового органу – ДДІВ.

За ініціативою представників САВ “УМ” було проведено ряд перевірок цих структур і ось недавно для громадськості були оприлюднені їх результати.

Але чиновники почали захищати свої меркантильні інтереси. Вони стали створювати свої «кишенькові» організації – почав діяти їх радянській «золотий принцип»: розділяй та пануй. Прикриваючись відомими іменами митців, чиновники почали свою «реорганізацію» сфери колективного управління. З’явилися листи на адресу Президента та Прем’єр-міністра України, в яких відомі авторі та виконавці виправдовують дії керівництва ДП “УААСП”, з «ініціативи» якого зникло 10,5 млн. грн. та 290 тис. дол. США авторської винагороди.

Почався справжній інформаційний тиск на керівництво держави, яким вводять в оману всю громадськість.

Наприклад, у листі до Президента України від ряду відомих авторів (Ю.Рибчинський, І.Поклад і т.д.) стверджується, що «…ми, автори ДП УААСП, хочемо наголосити на тому, що підтримуємо ДП УААСП, його керівництво, та обраний ДП УААСП напрямок розвитку. Та хочемо підкреслити, що вважаємо звинувачення на адресу ДП УААСП за ситуацію, що склалася з ВАТ «Європейський банк розвитку та заощаджень» несправедливими та необґрунтованими».

Тоді виникає питання, чому такі поважні автори стали засновниками двох громадських організацій: «Всеукраїнське Агентство Авторських Прав» – 2004 р., і «Українська авторська спілка» – 2006 р. ? Отже не тому що Вас задовольняла діяльність ДП “УААСП” ? Доречи, чомусь Головою Правління останньої організації був обраний … саме Пашковський Л.Б. (теперішній директор ДП “УААСП”). То яка організація управляє Вашими правами? Треба якось визначитись з орієнтацією.

Резонансний лист за підписом «відомих зірок» теж вносить плутанину у шляхи вирішення проблеми охорони прав авторів і виконавців, тому що спрямований не на користь авторів творів і виконань, а на користь «працівників музичної індустрії», тобто видавців. Основні посилання, які звучали із вуст В.Бебешка і Руслани на прес-конференції – «де наші гроші?». Але серед тих організацій, які збирають авторську винагороду за використання творів і кому не довіряють артисти, чомусь не визначено ДП “УААСП”? Не тому, що ця організація «плідно співпрацює» як з «працівниками музичної індустрії», так і з господарськими структурами, які ці «працівники» створили?

У своїй статті 07.11.2008 – «Артисти розворушили департамент інтелектуальної власності» (http://www.uacrr.kiev.ua/news.php) нове керівництво ДП “УААСП” видає бажане за дійсне. Виявляється, керівництво ДДІВ «прозріло» тільки після прес-конференції «відомих українських музикантів»! А до цього, воно (керівництво) не мало інформації й сигналів громадськості про його ж (керівництво) бездіяльність, й про невиплату користувачами справедливої винагороди (доречи, забезпечення цієї виплати є обов’язком державних інституцій виконавчої влади) за використання творів і виконань!

І, перифразуючи відомий вислів Антуана де Сент-Екзюпері, можна стверджувати: якщо «зірки» пишуть, значить це комусь потрібно». А потрібно це чиновникам, «працівникам музичної індустрії», а також іншім «похідним суб’єктам авторського права», які мають гроші (видавці, продюсери, рекординги) і які примушують авторів і виконавців підписувати заздалегідь невигідні договори, за якими первинні творці втрачають право повністю розпоряджатися своїми творами й примушені відмовлятися від одержання справедливої винагороди за їх подальше використання.

В Україні вже відкрито робиться спроба змінити існуючу Європейську модель охорони прав авторів і виконавців на американську (англосаксонську).

Отже, виникає риторичне питання – Чому і як це відбувається?

Щоб це з’ясувати, треба виділити головні причини і обрати певні кроки їх усунення.

Перша причина – існуюча законодавча база містить двозначність у тлумаченні деяких важливих положень. Хоча, відверто кажучи, якщо при аналізі уявних протиріч застосувати принцип співвідносності законів, спрямованих на регулювання суспільних правовідносин у сфері створення, використання та обліку участі творів і виконань у господарському обігу, то виявляється, що можна швидко і цивілізовано вирішити більшість із спірних питань.

Друга причина – низька, або недостатня кваліфікація держслужбовців та спеціалістів, на яких покладений обов’язок надавати методологічні роз’яснення щодо застосування законодавства у сфері авторського права, а також вирішувати питання з охорони прав авторів і виконавців. А це, насамперед, судді, чиновники МОН і МКТ.

Третя – відсутність державної політики у сфері авторського права і суміжних прав, а також національної концепції з охорони прав авторів і виконавців.

Четверта – відсутність центрального органу у сфері охорони авторського права і суміжних прав, функції якого ще з 2001 року визначені законодавством, а натомість, їх привласнення урядовим органом (ДДІВ), який уповноважений здійснювати діяльність лише у сфері патентного права.

Щоб далі розмовляти з читачем (опонентами) на одній мові, сформуємо головний понятійний апарат (він менший за чисельністю ніж у Елочки Щукіної) що відповідає Конституції України.

1. Автор – фізична особа, яка своєю творчою діяльністю створила твір.

2. Виконавець – фізична особа, яка виконує твір автора і який може бути зафіксованим в звуковій та (або) аудіовізуальній формі.

3. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів (ч.2 ст.36 Закону).

4. Автор і виконавець не можуть відмовитись від отримання ними справедливої винагороди за прокат (використання) своїх творів і виконань (Директива ЄЕС 115/2006).

5. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору.

6. Учасником товарно-грошових відносин господарського обігу є матеріальні об’єкти, в яких втілена або зафіксована відповідна форма вираження твору або його виконання, яких сьогодні сім, а саме: письмова, звукова, образотворча, аудіовізуальна, сценічна, об’ємно-просторова, цифрова (електронна, мультимедійна).

7. Закон охороняє права на твір, виражений у будь-якій матеріальній формі (тобто права на відповідну форму вираження твору, а не права на твір взагалі – прим. авторів статті).

Ось ці основні постулати з яких повинно починатися розгляд будь-яких питань стосовно законності використання тих чи інших творів. Так, ми не відкриваємо Америки! Всі ці постулати прописані як в нашому Законі, так і в міжнародному законодавстві яке ратифіковано Україною!

При цьому, Закон «Про видавничу справу» регулює діяльність, права і обов’язки суб’єктів видавничої справи, які пов’язані з відтворенням творів і виконань, виражених в письмової та (або) образотворчої формі. Закон «Про кінематографію» регулює діяльність, права і обов’язки суб’єктів кінематографії, які пов’язані із створенням аудіовізуальних творів. Є також деякі інші законі, що регулюють діяльність суб’єктів господарювання, пов’язану з відтворенням творів у відповідній формі.

Але до цього часу немає закону, якій регулює діяльність суб’єктів господарювання, пов’язаної із відтворенням творів і виконань, виражених в звуковій формі, особливо у музичної сфері.

Ми стверджуємо, що державі ВИГІДНО щоб авторам і виконавцям сплачувалась справедлива винагорода за використання творів і виконань. Це і підтримка національної культури, і активізація творчої діяльності, і консолідація творчого електорату країни, і нове джерело дохідної частини бюджету.

Вже, мабудь, ні для кого не секрет, що всі матеріальні носії, в яких зафіксовані відповідні форми вираження творів і виконань, є ТОВАРОМ. Однак, товаром специфічним, якій має двох різних власників – власника матеріального об’єкту, в якому втілено твір та (або) його виконання і безпосередньо автора (або авторів) і виконавця твору, виробника фонограми. А раз так, то власником ТОВАРУ (як матеріального об’єкту) може бути фізична або юридична особа, яка уклала з автором відповідний Авторський договір. Всі операції з ТОВАРОМ повинні бути правильно відображені у даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності, яка (до речі) містить інформацію про нарахування роялті та утриманих податках.

У свою чергу, при використанні цього культурного ТОВАРУ, автори, виконавці, виробники фонограм – які є фізичними особами, повинні отримувати авторську винагороду за використання творів, які вони первинно створили.

А в Україні поступово створюється система, яка цей потік роялті направляє не первинним авторам, а так званим «суб’єктам права» під приводом наявності у них авторських договорів про передачу їм виключних прав на використання творів… Так не хто і не заперечує – використовуйте «виключно» ви – «суб’єкти права», а при чому тут до вас роялті первинних авторів?.. «Тщатильнее» вам слід прочитати п.1 статті 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Як кажуть, повинно бути: продюсеру – продюсерово, а автору – роялті…

Сподіваємось, що читач став розуміти з яких причин це відбувається, а також завдяки чому і кому особисто ці загальні норми досі не виконуються в країні.

 

С.Кулаков – директор ВГО «Гільдія кінорежисерів «24/1»
С.Загородній – директор ВГО «Автор»

Коментування закрито.